26 квітня гідроенергетики по всій Україні долучилися до місцевих пам’ятних заходів, приурочених 35-им роковинам катастрофи на Чорнобильській АЕС. Хвилиною мовчання та покладанням квітів до пам’ятних знаків присутні вшанували всіх загиблих під час аварії.

Із вдячністю пам’ятатимемо мужні та хоробрі подвиги людей, які стали на захист України і світу від ядерного лиха. Напередодні 35-х роковин своїми спогадами про той страшний день та про те, як змінилося їхнє життя після трагедії, з нами поділились очевидці та ліквідатори аварії, наші колеги-гідроенергетики.

«У 1986 році я працював у Вишгородській тепломережі та займався проєктуванням котельні в Чорнобилі. Пам’ятаю, як 25 квітня був на станції у відділі капітального будівництва для передачі технічної документації котельні, яка повинна була будуватись у самому центрі міста. Передавши документацію, товариші зі станції, запропонували залишитись та піти на рибалку, але я відмовився і увечері повернувся додому. А вночі вибухнув 4 енергоблок... Після аварії на ЧАЕС воєнна кафедра Київського інженерно-будівельного інституту, яку я закінчив, готувала групу з офіцерів запасу інженерно-будівельних військ, до якої я і потрапив. У 30 років, будучи командиром взводу інженерно-саперних військ, отримав повістку до військомату. Всього там було 10 чоловік, з яких відібрали тільки 2-х, серед них був я. Тоді ми ще не знали, куди нас відправлять: в Чорнобиль чи у Карпати (у зв'язку із повінню). Але мене все-таки відправили до Чорнобиля в якості замкомандира роти по стройовій частині в 25 бригаду. Кожного дня люди приїжджали до станції для ліквідації аварії. Набравши дозу в 25 рентген, «дозників» відправляли додому. Приходячи на об'єкт, усім заміряли рівень радіації, допустима доза – 1,5 рентген в день. Працювали по 10 хвилин, хоча бувало й таке, що по пів години, а то і довше. Щодня відправляли по 5 чоловік до обчислювального центру, де була велика кількість обчислювальних машин, які необхідно було очистити. Відкривали машину, діставали плату і спеціальним пилососом чистили від радіаційного пилу. В Чорнобилі я був 1 місяць та отримав дозу в 23,5 рентген. Відчуття страху не було ні тоді, ні зараз. Пам’ятаю, як казав покійний батько, воєнний медик, який у свій час отримав дозу в 50 рентген і дожив до 70 років: «То не страшно». По приїзду додому я проходив місячний курс реабілітації в реабілітаційному центрі. Пізніше, в 1987 році, знову поїхав до Чорнобиля, оскільки побудували котельню і потрібно було виконати її експлуатацію у робочому режимі. Я як раз приїхав у той час, коли в будинку культури проходив суд над головними інженерами та директором станції. Багато цікавого я тоді дізнався…», - розповідає провідний інженер-конструктор Укргідроенерго, ліквідатор наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Віталій Павченко.

«Коли сталася аварія, мені було 28 років. Я працював електромонтером у РЕМі (районні електричні мережі – ред.) у місті Чорнобиль. Як зараз пам’ятаю: ми з командою обслуговували 369 підстанцій у Чорнобильському районі, більшість з яких самі ж і підключали. Була весна, подобалась робота, дружній колектив, ми з дружиною отримали квартиру і зробили ремонт, діти ходили неподалік у садочок. Вибух стався у суботу. Наше життя змінилося дуже різко і спочатку ми нічого не розуміли, трималися один за одного і за звичний уклад. На початку травня дружину і дітей відправили до Криму, там було безпечніше, звичайно, проте тривога й туга за родиною не полишали мене. Не було телефонів, адреси, куди писати листа. Ми нічого не знали один про одного і так жили на той час усі. Перший місяць після аварії я працював у Чорнобилі щодня. У червні сформували потрібну кількість людей для змін, аби спеціалісти змогли виходити на 15-ти денні вахти і хоч трохи відпочивати. Роботи було дуже багато: необхідно було відключати мережі в усьому районі, аби уникнути аварій та пожеж; гелікоптери, що постійно літали над містом, часто переривали електричні дроти, тож мали або лагодити, або відключати зовсім. У Лільові потім будували бетонні заводи і наші бригади зводили підстанції та підключали їх до загальної мережі. А будували заводи швидко, як ніколи, дуже потрібен був бетон. Та що казати... 10 кілометрів від ЧАЕС, з огляду на радіаційну небезпеку, - це дуже близько, а з огляду на роботи щодо електромереж - дуже велика відстань. Добре, що ми були молоді, усі складнощі сприймаєш легше, коли молодий і закоханий. У свою першу відпустку я одразу ж вирушив шукати дружину. Із всієї інформації, що була мені відома, лише: «Крим, Ялта». Спочатку вирушив до Києва, щоб отримати зарплатню за зміну, одразу взяв квитки на південь. Хоча не зовсім «одразу». З квитками було важко... Усі, хто тільки міг виїжджали зі столиці, тож дістати хоч якийсь квиток – уже неймовірний успіх. Я дістав квиток на літак. Вже зараз розумію, як тоді мені поталанило. Я був першим, хто приїхав із Чорнобиля, першим, кому це вдалося у такий короткий термін. Мене дуже тішило, що дружина побачила мене живим та здоровим і трохи заспокоїлася. Пройшло вже 35 років, зараз дивлюся на всі медалі і згадую неймовірних людей, що рятували тоді світ, об’єднавшись в своїх діях в одне ціле», - згадує електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування 6 розряду дільниці з ремонту та обслуговування трансформаторних підстанцій і кабельних мереж електротехнічного цеху філії «Каскад Київських ГЕС і ГАЕС», ліквідатор наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Василь Мойсеєнко.

«Мої батьки на час аварії жили в Прип’яті. Батько працював на ВРУ  (відкрите розподільче устаткування – ред.) на Чорнобильській АЕС. 24 квітня 1986 року батько здійснював роботи біля 4-го реактору і повинен був залишитись на наступний день, але поїхав в село допомагати своїм батькам. Коли батько дізнався про аварію, відразу повернувся велосипедом до Прип’яті, щоб забрати мою маму, оскільки вона не змогла виїхати з міста, тому що воно вже було закрите. Батькові вдалося потрапити до міста і звідти мої батьки обоє на велосипедах в ніч виїхали до села. Після цього батьки жили в різних місцях, але в 1987 році батько повернувся до Чорнобильської АЕС в якості ліквідатора наслідків, де пропрацював до 1989 року. Самий великий спогад батька про перший візит в серпні 1986 року до Прип’яті. Перше враження було дуже сильним: на вулиці стояли покинуті пусті дитячі візочки, валялись іграшки, але найстрашніше – це собаки: їх було багато і через радіоактивне опромінення вони були без шерсті», - ділиться спогадами свого батька провідний інженер департаменту з управління персоналом та соціальними питаннями Укргідроенерго Андрій Ракоїд.

«Незважаючи на відсутність обладнання та досвіду ми робили все, що від нас залежало. Я безпосередньо брав участь в охолодженні реактору 4-го енергоблоку, у самому серці радіаційного лиха. Про засоби захисту та страх не було часу думати. А усвідомлення справжньої небезпеки прийшло набагато пізніше. Ця трагедія для нас стала повчальним уроком, за який ми заплатили дорогу ціну», - із сумом зазначає колишній працівник Середньодніпровської ГЕС, ліквідатор наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Леонід Нікітін.

«На момент Чорнобильської катастрофи мені виповнилось 24 роки. Я переїхала з Полтавщини до Прип’яті, щоб там придбати житло та влаштувати своє життя. Працювала старшим продавцем у продуктовому магазині та будувала плани на майбутнє. Пригадую, у той день була дуже гарна сонячна погода, під сонячними променями прогулювалось багато людей. І раптом, як грім серед ясного неба – евакуація. На вимогу організаторів із собою можна було брати тільки речі, які можуть бути необхідні протягом трьох днів…Так я опинилась у м. Новодністровськ. Вже тут отримала житло, познайомилась з майбутнім чоловіком, влаштувалась працювати на Дністровську ГЕС. Вже згодом народила сина. В улюблену Прип’ять повернулась тільки у 1987 році і всього на 10 днів, коли уряд запрошував бажаючих взяти участь у ліквідації наслідків аварії. І я погодилась. За Прип’яттю сумую і досі, але радію, що залишилась живою і від душі бажаю всім здоров’я та миру», - розповідає пенсіонер-гідроенергетик Дністровської ГЕС Наталія Стебницька.

Пресслужба Укргідроенерго