У вересні Анатолій Єсіпов влаштувався на Дністровську ГЕС слюсарем з ремонту гідротурбінного обладнання. Проте за такий короткий час зумів завоювати симпатії не тільки колективу турбінного цеху, але й керівництва. Його відповідальне ставлення до роботи, здатність швидко освоювати нові навички і знання, доброзичливість, порядність, завжди сяючі добротою очі та посмішка не залишають байдужими нікого.

«Я народився, ріс та навчався у селищі Кіровськ на Донеччині. Мій батько залізничник. Тому вирішив піти його шляхом. Закінчив Краматорське машинобудівне училище та влаштувався машиністом ЗБМ на залізниці», - розповідає Анатолій.

У 2013 році чоловік одружився. Дружина Юлія, за фахом педагог-психолог. Згодом у родині  народилась донечка Катруся, а через 5 років донька Анастасія.

Молоде подружжя щасливо проживало у рідному Кіровську. І коли Юлії настав час народжувати втретє, росія розпочала повномасштабне вторгнення…

24 лютого вагітна Юлія потрапила до лікарні. На третій день війни Анатолій прийняв рішення відправити бабусю зі старшими дітьми у Чернівці, де проживає його тітка. З Краматорська до Чернівців родина добиралась евакуаційним потягом під постійними обстрілами майже три доби. Сам залишився з дружиною...

11 березня у пологовому будинку міста Бахмут Юлія народила довгоочікуваного сина Миколку. Через тиждень вони із немовлям вирушила також до Чернівців. Через зруйнований міст та постійні масовані обстріли потрапити по  дорозі додому у рідний Кіровськ їм не вдалось. Евакуюватись з пологового будинку...

На цьому випробування для родини Єсіпових не закінчились. У маленького Миколки почались проблеми з кров’ю, тому їм з матір’ю довелось провести майже три місяці спочатку в реанімації, а згодом у гематологічному відділенні Чернівецької обласної лікарні.

Тільки після одужання Миколки родина переїхала жити до міста Новодністровськ. Тому, що саме тут на прохання про допомогу Єсіпових відгукнулась жінка. Вона запропонувала безкоштовно проживати у своїй квартирі. Тут згодом Анатолій і влаштувався працювати на станцію.

Не дивлячись на молодий вік, 35 років, та ті випробування, які випали на його долю Анатолій не втрачає оптимізму, віри в людей, в кращі часи, і Перемогу.

«Мене приємно вразило ставлення місцевого населення та колективу. Всі намагались чимось допомогти. Мені весь час допомагали абсолютно чужі люди. А ще я дуже щасливий, що знайшов роботу саме на Дністровській ГЕС. Ми, українці, неймовірна нація!», - зазначає чоловік.

Пресслужба Дністровської ГЕС