Видатні імена української гідроенергетики: Владислав Кучерявий

Видатні імена української гідроенергетики: Владислав Кучерявий

17-09-2018
На початку грудня минулого року започатковано серію публікацій про видатних енергетиків, котрі своєю щоденною наполегливою працею допомагають створювати комфорт та затишок у кожній домівці, формуючи історію української гідроенергетики.

Наші публікації отримали велику кількість схвальних відгуків від читачів та набули великої популярності. Відтак, за численними проханнями, ми продовжуємо цикл публікацій «Видатні імена української гідроенергетики», і сьогодні познайомимо вас ближче з легендою української гідроенергетики Владиславом Кучерявим.

Владислав Семенович Кучерявий – знакова постать в українській гідроенергетиці. Він – один з небагатьох очевидців становлення галузі, який віддав 63 роки служінню улюбленій справі. У свої 82 енергетик сповнений оптимізму та будує плани на майбутнє.

Приводом для нашої зустрічі стало призначення Владислава Кучерявого на посаду заступника директора Середньодніпровської ГЕС. Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з заслуженим енергетиком України та СНД.

─ Розкажіть про ваше становлення як гідроенергетика. Чому вирішили пов’язати долю з будівництвом та розвитком ГЕС? 

─ Я народився 23 лютого 1936 року у Первомайську, що на Донеччині. Під час війни наша родина змушена була повернутися на Кіровоградщину, звідки була родом. Коли німці окупували Донбас, там неможливо було перебувати. Тож ми переїхали у село Піщаний Брід до бабусі, де я пішов у 1944 році до першого класу. Закінчив сім класів місцевої школи, а потім вирішив вступити до гідроенергетичного технікуму у Запоріжжі. Я там начався з 1951 по 1955 рік. Проходив виробничу практику на різних запорізьких підприємствах, зокрема брав участь у ремонті обладнання на ДніпроГЕС, яка була зруйнована в часи війни.

По завершенню навчання у технікумі я був направлений на будівництво Ондської ГЕС у Карелії. Там я працював і на монтажі обладнання, і в експлуатації. Згодом було створено каскад ГЕС, на якому я працював на посаді начальника ремонтного цеху.

─ Як ви потрапили на Середньодніпровську ГЕС?

─ Якраз у цей час у Дніпродзержинську будувалась гідроелектростанція. Мене потягнуло у рідні краї і я переїхав сюди працювати. Це був травень 1963 року, я починав з посади майстра. Поетапно я став старшим майстром, начальником цеху – займався експлуатацією обладнання та його ремонтом.

Оскільки у мене був досвід роботи в системі енергетики України та Росії, у 1971 році мене запросили працювати до профільного міністерства Радянського Союзу. Але я відмовився, залишившись тут. Втім, у подальшому, профільне міністерство Союзу все ж використало мій досвід та знання у розвитку гідроенергетики. Я увійшов до складу комісії міністерства, яка перевіряла стан гідроелектростанцій Узбецької РСР. Там дуже багато малих гідроелектростанцій, будувалися більш потужні. Усе це потрібно було проаналізувати та надати висновки. Такі висновки були надані й використовувались надалі у розвитку радянської гідроенергетики.

─ Розкажіть про ваш міжнародний досвід.

─ Коли я з відрядження повернувся до Дніпродзержинська, мені запропонували працювати у В’єтнамі на ГЕС Тхак-Ба. Це був 1971 рік. На той час війна там ще не велася. Я оформив документи та з дружиною й чотирирічним сином вирушив на Схід. Там ми працювали по експлуатації пущеного агрегату. На той час ще два гідроагрегати будувалися. Запустили другий, а згодом й третій. Але наприкінці 1971 року розпочалася війна. Початок 1972-го був надзвичайно тяжким: були нічні нальоти ─ треба було ховатися у бомбосховищах. Тоді я був начальником турбінного цеху і у мене в підпорядкуванні були в’єтнамці. Кожен мав зброю і щоразу, коли оголошувалася повітряна тривога, вони розбігалися кожен на свою точку і стріляли по літаках.

У травні нам зателефонували з посольства і попросили о шостій ранку прибути до Ханоя. І поки ми вночі їхали до посольства у Ханої, нам повідомили, що гідроелектростанцію розбомбили.

Дочекавшись літака, ми повернулись додому. На деякий час я повернувся до звичної роботи на ГЕС у Дніпродзержинську, але мені надійшла пропозиція поїхати до Афганістану на експлуатацію ГЕС Пулі-Хумрі. Я там працював з 1974 по 1976 роки. Станція була у занедбаному стані, її довелося відновлювати. Але з цим завданням ми впорались. Увесь цей час зі мною була родина. Син, якому на той час виповнилося шість років, заочно навчався у школі в посольстві СРСР у Афганістані і встиг закінчити два класи. З Афганістану ми поїхали ще до початку війни. Там було нескладно працювати.

─ Як набутий досвід допоміг вам у роботі на Середньодніпровській ГЕС? Які плани підприємства на майбутнє?

─ Коли я знову повернувся додому, то увесь досвід, накопичений за роки експлуатації обладнання й поїздок по електростанціях світу, я віддав рідній ГЕС. Власними зусиллями ми зайнялись модернізацією обладнання. Техніка була зношена та поступово виходила з ладу. Ми створили програму. Частина цієї програми була виконана власними силами. На той час ми входили до складу «Дніпроенерго». Коли Україна здобула незалежність, було створено Міністерство енергетики України й кожна станція перепідпорядкувалась йому. Тоді ми серйозно займалися проблематикою розвитку гідроенергетики. Коли вже почала створюватись наша компанія, була розроблена програма реконструкції, перший етап якої пройшов вдало та у стислі терміни. Коли була створена об’єднана компанія «Укргідроенерго», було розроблено нові проекти реконструкції. Ми завершили другий етап та плануємо третій. Ми на стадії активної роботи та віримо у перспективи розвитку гідроенергетики.

В результаті реконструкції шести гідроагрегатів, нам вдалося збільшити їхню потужність. Якщо раніше кожен агрегат виробляв 44 МВт електроенергії, то зараз ми досягли показників потужності в 50 МВт. Нам залишилося реконструювати перший та другий гідроагрегати – процес вже розпочався, активна фаза буде в наступному році. Роботи дуже багато. У 2020 році плануємо третій етап реконструкції. Ось такі у нас перспективи.

Прес-служба ПрАТ «Укргідроенерго»

Поділитися: