З липня 2022 року військовий артилерійської батареї Білецький, який до того працював заступником начальника машинного цеху на Дністровській ГАЕС, разом із побратимами пішов захищати рідну землю й донині знаходиться на Донецькому напрямку. 

Його доля кардинально змінилася після дзвінка брата про початок повномасштабного вторгнення. В’ячеслав разом із родиною відпочивав за кордоном, і ця довгоочікувана подорож, спланована й оплачена заздалегідь, раптово перетворилася на період тривоги та невідомості. Як тільки вдалося знайти безпечне місце для сім’ї в іншій країні, він без вагань повернувся в Україну, щоб захищати свою Батьківщину. В’ячеслав вступ до лав Київських сил оборони.

У телефонній розмові колега згадує той час, коли нескінченний потік автомобілів на Житомирській трасі рятувався від небезпеки, яка спіткала українську землю. З пам’яті постійно зривають жахіття з Гостомеля, Мощуна, Бучі, Білогородки, Бузової… де люди боролися за виживання в умовах руйнацій і хаосу: 

«Я й дотепер пам’ятаю ірпінську бабусю, котра, ледь вийшовши до нас, настільки була виснажена голодом, що не мала сил ні сказати щось, ні втримати в руках хоч ті невеликі гостинці, які ми мали при собі... Шлях, буквально був усіяний трупами й обгорілими машинами….»

В’ячеслав зазначає, що, знаючи з дитинства труднощі життя військової родини, він не міг інакше вчинити. Тривога за близьких, які опинилися в зоні постійних обстрілів, завжди залишалася в його серці. Проте біль, який він відчуває, не фізичний – це біль за дітей, старших людей і рідні міста.

«Завжди від зв'язку до зв'язку. Це як там мої батьки, адже прифронтова зона спочатку обернулась для них блокадою, а відтак – нестихаючими обстрілами. Я не знаю, чи можна звикнути до руїн, на яких раптом бачиш наших маленьких хлоп'ят, що граються у перерві між вибухами?! Так, нам буде важко, але нам ніколи не буде соромно, – переконливо наголошує В’ячеслав, – бо тут нам не байдуже, де ми будемо в майбутньому і як житимуть наші діти».

Особливим болем заскреготав у серці чоловіка і гіркий ранок 31 жовтня 2022 року – прильоти по його Дністровській ГАЕС, на спорудженні якої ще з 2005 року будував шахту першого гідроагрегату.

«Перше, про що запитав тоді у колег, чи нема загиблих, – згадує В’ячеслав, – і вже, опанувавши себе від цієї звістки, зауважив, що все інше відновимо, все відбудуємо».

Із неабиякою гордістю за своєю компанію Укргідроенерго:

«Коли є змога я відслідковує всі новини, особливо ті, що стосуються регулярної допомоги філій і Товариства своїм співробітникам, і у відповідь на численні запити військових та громад, постраждалих від окупації. Гордість розпирає.

А так все чудово! Як кажуть, робота у нас цікава, але нервова. Тому ми веселі, але злі, – сказав на завершення розмови наш колега із позивним «Вертоліт», який із гордістю прийняв у нагороду за виконання бойової задачі «Золотий хрест» Головнокомандувача В. Залужного. - Пишаюся, що знаю і виконую завдання з найкращими командирами. Але війна у наших долях і свідомості таки не закінчується і на паузу не стає. Бо хто бачив війну на власні очі, хто переживав втрати друзів і побратимів, сприймає це життя уже по-іншому».

Пресслужба Дністровської ГАЕС