«Коли на твою землю прийшли вороги, ніяка відстань не рятує. Серце просто не дає спокою», — розповідає Руслан.
Повернувшись додому - відразу в ТЦК добровольцем, отримав повістку, але довгий час його не брали на фронт. Тож цей період Руслан провів на Дністровській ГЕС, куди влаштувався охоронцем. Та чекати довго не довелося — 24 серпня, у День Незалежності, його нарешті призвали.
Його перше бойове завдання — Донецький аеропорт. Там, де земля тремтіла від артилерії, а життя вимірювалося секундами. «Бої були страшні. Із 27 хлопців у нашому підрозділі вижило лише семеро», — говорить він тихо.
Після цього були нові ротації — Миколаївщина, Чернігівщина, Сумщина, Донеччина... Руслан обіймав посаду заступника командира взводу, відповідав за евакуацію поранених.
«Найважче було дивитися в очі тим, кого не встиг врятувати. Але мусив стояти далі — бо на тебе чекають інші», — каже він.
На Куп’янському напрямку, де бої тривали день і ніч, полягла майже вся його бригада. Тих, хто вижив, перекинули на Лиманський та Ямпільський напрямки — утримувати позиції під постійними обстрілами. Там він і зустрів своє останнє відрядження перед поверненням у тил.
За два з половиною роки служби Руслан переніс чотири операції, але не зламався. Сьогодні він у запасі, проте не віддалився від фронту — постійно на зв’язку з побратимами, організовує збори на сітки, дрони, автомобілі, мавіки.
За мужність і відданість Руслан нагороджений «Золотим хрестом», комбатівською медаллю «Фенікс» та відзнаками учасника й ветерана війни.
«Я не герой, — усміхається гідроенергетик. — Просто зробив те, що мусив. Бо коли твоя земля горить — ти не можеш стояти осторонь».
Пресслужба Дністровської ГЕС
Актуальні новини
- 70