«Мої батьки хотіли, щоб я залишився у Києві, а я мріяв повернутися на рідну Канівщину. Хотів жити й працювати вдома. Так і сталося — я влаштувався на роботу на Канівську ГЕС у місті, яке люблю найбільше», — розповідає Олександр.
В енергетиці він з юності. Каже, що жодного разу не пошкодував про вибір: тоді, ще школярем, самотужки проводив освітлення на батьківській садибі — і саме тоді вперше відчув, що це його.
Пам’ятає і перші роки на станції, коли поруч були старші колеги — підказували, підтримували, ділилися досвідом: «Сьогодні я вже сам навчаю молодь. Колектив у нас як був дружний тоді, так і залишився таким зараз».
Окремою сторінкою стали роки реконструкції обладнання: впровадження нових технологій, заміна старих систем на сучасніші й ефективні. «Приємно, коли щось, що колись здавалося складним і незрозумілим, стає звичним інструментом у роботі. І ще приємніше — коли це полегшує працю всьому колективу», — додає Олександр.
З початком повномасштабної війни відповідальності стало більше — і морально, і по роботі.
«Війна — це страшно. Особливо, коли бачиш, як ворог цілиться у мирних людей і намагається вдарити по енергетиці. Найважче — спостерігати за наслідками обстрілів, коли руйнується те, у що вкладено роки праці. Але ми не маємо права опускати руки. Люди чекають на світло. Наші захисники боронять країну, щоб ми могли працювати. А слова підтримки й довіри від людей — це сильна мотивація», — ділиться гідроенергетик.
Від перших днів війни Олександр допомагає Збройним силам і мріє, що після перемоги Канівська ГЕС стане ще сучаснішою й зручнішою для роботи.
Для нього ця професія — про конкретні щоденні справи: зробити свою ділянку роботи якісно, підтримати колег, навчити молодших і тримати обладнання на станцію в порядку навіть у найскладніші часи. Саме з таких людей і складається опора енергосистеми — спокійна, але дуже надійна.
Пресслужба Канівської ГЕС
Актуальні новини
- 88