Зараз Сергій працює техніком оперативної служби Кременчуцької ГЕС. Але ще кілька років тому його життя було зовсім іншим.
У 2022 році він добровільно став на захист України. Служив у складі 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, брав участь у бойових діях на Херсонському та Запорізькому напрямках. Після тяжкого поранення пройшов лікування, отримав інвалідність і був демобілізований.
Повернення додому стало початком нового, непростого етапу:
«У 2024 році я повернувся до цивільного життя, але період адаптації, напевно, триває й досі. У цивільному житті дуже багато чого змінюється. А після фронту ти не можеш так швидко перемкнутися від життя, де все чітко: свій — ворог. В окопах усе як на долоні. А тут, в цивільному житті, дуже багато напівтонів».
Після лікування Сергій повернувся до рідного Світловодська. У лютому 2024 року він влаштувався працювати на Кременчуцьку гідроелектростанцію техніком оперативної служби.
Каже, що для військового, особливо після поранення, знайти роботу непросто.
«Але це не про Укргідроенерго. Я дуже радий і вдячний долі, що вона дала мені шанс працювати на Кременчуцькій ГЕС».
За словами Сергія, для ветеранів у компанії створені умови, які справді допомагають повертатися до цивільного життя. У 2025 році в Укргідроенерго створили експертну групу ветеранів, яка опікується військовими. Це можливість постійно спілкуватися, обговорювати проблемні питання, знаходити рішення та підтримувати одне одного.
Не менш важливим Сергій називає й те, що поруч є люди, близькі за духом, — ветерани та колеги, яких об’єднують спільні цінності та бажання допомагати.
Саме тому після повернення він продовжив підтримувати своїх побратимів. За його ініціативи на Кременчуцькій ГЕС уже неодноразово проводили збори для військовослужбовців 128 окремої гірсько-штурмової бригади, де він служив.
Під час розмови Сергій найбільше говорить не про власний біль, а про людей, яких війна забрала назавжди.
«Найстрашніше на війні — смерть друзів, побратимів і безпорадність, коли вже не можеш допомогти. Війна — це траур. Я живу з думкою своєї совісті: фортуна дала мені шанс прожити життя тут, а загиблі хлопці дивляться на мене і оцінюють. Я не можу їх зрадити».
Разом із дружиною він відвідує місця поховання загиблих побратимів, спілкується з їхніми родинами, допомагає дружинам і близьким. Каже, що тепер це частина його життя.
«Людина, яка ховала побратима, не зможе повністю описати свої почуття тому, хто цього не пережив. Просто хочеться, щоб нас зрозуміли і почули».
Особливе місце у його житті займає побратимство.
«Це святе. Можливо, навіть міцніше за сім’ю. З цими людьми ти живеш щодня, їси, спиш, смієшся і плачеш. Ви підтримуєте один одного, ризикуєте життям, допомагаєте у найскрутніші моменти. Це дуже об’єднує».
Попри пережите, Сергій не дозволяє ненависті визначати своє життя.
«Я одразу налаштував себе: не я вбивця. Це вони, росіяни, прийшли вбивати, катувати і руйнувати. Ми захищали свій дім і свою землю. Я ні про що не шкодую. Те, що я побачив, ніколи не забудеться. Але треба вміти не накручувати себе і відпускати це. Інакше — не вижити, згориш».
Він переконаний, що сьогодні суспільство ще тільки вчиться правильно спілкуватися з ветеранами.
«Люди часто реагують із подивом або навіть неповагою. Адаптація військових до цивільного життя — довгий і складний процес. І дуже важливо, щоб поруч були люди, які готові зрозуміти».
Попри все пережите, Сергій продовжує будувати плани.
Він мріє створити громадську організацію, яка стане реальною підтримкою для ветеранів і тих, хто сьогодні на передовій:
«Хочу, щоб це була не організація для ще одного рядка у звітності, яка припинить існування через кілька місяців. Хочу, щоб вона справді працювала і допомагала людям».
Та коли запитуєш його про найголовнішу мрію, відповідь звучить дуже просто:
«Я хочу бачити життя свого сина здоровим і в мирній, процвітаючій країні. Заради цього варто продовжувати жити».
Пресслужба Кременчуцької ГЕС
- 48