Співробітниця Укргідроенерго Наталія з жахом згадує початок війни і зі сльозами те, як вирвалась з окупованого села, куди приїхала забрати батьків у безпечне місце. Але доля розпорядилась по іншому… Майже відразу опинились в окупації. Всі дороги відрізані.
"Їхати страшно. Машини розстрілювали. Усюди вибухи і стрілянина, пошкоджені лінії електропередач, немає світла. Ні медикаментів, ні продуктів харчування дістати не можливо. Гроші нічого не вирішували, вони є, але купити нічого неможна. Окупанти їздити по селах та мародерили. Кожен день, був як випробування та якийсь жахливий квест. З тривогою та з острахом очікували, що ось-ось заїдуть танки в село і почнуть їздити по подвір‘ях (чули, як люди з сусідніх сіл розповідали про ті нальоти, і ті знущання). Стільки всього кипіло в середині… і ненависть… і страх… і відчай… і любов до життя… і надія… В молитвах проводили день і ніч.
Виїхати вдалось лише тоді, коли Збройні Сили України вигнали ту «нечисть» та провели розмінування доріг. Виїжджала зі сльозами на очах, а точніше, сльози лились рікою… бо такою знівеченою та пошкодженою цю місцевість я ще ніколи не бачила…. Зруйновані та спалені вщент будинки, обгорілі магазини, прострелені, перевернуті автівки, на дорогах ями від снарядів, зруйновані мости…, а головне люди… люди дуже змінились.
Нас всіх змінила ця війна. Хтось став людяніший, хтось навпаки, закрився в собі, хтось до сих пір не може прийти до тями….
Але треба жити.
Коли повернулась в рідне місто, була дуже вражена відношенням колег та знайомих.
Це море емоцій та радості - що жива, що тут, що вціліла!
Дуже всім вдячна за підтримку і пишаюсь, що маю змогу працювати в такому колективі», - розповідає Наталія.
Співробітниця Укргідроенерго Євгенія у перші дні війни виїхала з рідного міста. Не стільки заради себе, заради дітей поїхали до сусіднього села. Думала, там буде спокійніше...
"Їхала моя колега і я зібрала дітей на швидкоруч і разом вирушили. Ми й уявити не могли, що село вже за кілька днів опиниться в окупації. Як страшний сон, тільки швидко не прокинешся... Над нами і в день, і в ночі кружляли й гули літаки, несучи свої руйнівні та смертоносні снаряди до місця призначення. Десь далі за селом постійно йшли бої. Ми чули обстріли та вибухи, від яких тряслись шибки на вікнах, і боялись.
Добре, що були всі разом!!!
Намагалися підтримати один одного, заспокоїти, допомогти. Світла не було, їжа закінчувалася. Зв'язок теж був відсутній. Хіба шли за село до річки або залазили на тридцятиметрову пожежну вишку, де був сильний вітер і холод, щоб трохи поспілкуватися з рідними та колегами, дізнатися хоч якісь новини. Недовго, бо акумулятор телефону берегли. Наче відрізані від усього світу. Магазин порожній, люди налякані, хотілось плакати та вже не було чим. Згодом по "сарафанному радіо" почули про можливість евакуації. Довго не думали, знову, як і в перший день війни, швидко зібралися. Боялися, але що робити? Життя дорожче! Але виїхати не було так легко.
Дякуючи волонтерам, ми виїхали з села. Проїжджали кілька блокпостів окупантів... Вони забирали телефони і планшети. Далі був важкий шлях зруйнованою переправою, на якій ще стирчали нерозірвані снаряди, стояли розстріляні машини. Поруч лунали вибухи. Ми все подолали, все змогли! Ми повинні жити далі і, як можемо, наближати мир!" - ділиться Євгенія.
Історій людей, які пережили окупацію багато. Кожен змінився, став більше цінувати життя, близький, друзів, колег. Якщо раніше у кожного була своя особиста мрія, то зараз вона звелася рівно до трьох літер і слова "мир".
Пресслужба Укргідроенерго
Дізнавайтесь більше актуальних новин про діяльність компанії та галузі в нашому телеграм-каналі.
Читайте також:
- 193