У серпні 2022 року, Андрій вирішив захищати рідну землю від ворога, незважаючи на можливість залишитися працювати на стратегічному об’єкті. В день виїзду на фронт йому довелося попрощатися зі своїм найкращим другом Василем Мікіріним, якого він підтримував і допомагав знайти дім… «Оце він, твій дім, Василю?» – не стримуючи сліз, питав у себе Андрій на прощанні із загиблим Героєм, вперше в житті відчуваючи таку глибоку втрату.

А вже 15 вересня 2022 відбувся штурм, в результаті якого чоловік отримав поранення від вибухової хвилі, численними 300-тими побратимами і, на жаль, навічним шаленим стукотом серця від слів у рації: «Двохсоті!». 

Тоді з ушкодженнями Андрій ще наклав 4 турнікети важко пораненому товаришу, що став близьким по духу і навіть мав бути в майбутньому кумом, однак не судилося… Та і тіла побратима після цього штурму і досі не знайдено, а передача дружині воїна особистих речей назавжди залишаться відлунням пекучих реалій війни.

17 жовтня цього ж року став ще одним випробуванням для Андрія. Він отримав друге поранення під час фосфорного обстрілу. Вибух міни пошкодив йому хребет, і захисник повз сорок хвилин якихось сімдесят метрів, долаючи нестерпний біль. 

Далі - лікування, реабілітація, а згодом і ІІІ група інвалідності змусили його залишити службу. 

Проте, як каже сам Андрій: «Для мене війна ще не закінчена, допоки зовнішній ворог нищить нашу землю, а внутрішній – губить свідомість багатьох українців».

Зберігаючи цю віру, Андрій взявся за ініціативу, яка була важливою для його рідного села Василівка. Разом з іншими активістами, він допоміг релігійній громаді перейти до Православної Церкви України. Його мати Алла Іванівна розповідає, що в Андрія з дитинства було загострене почуття справедливості та добре серце, тож вона та батько, який також працює на станції,  розуміли його порив захищати країну:

«Це був для нас час постійного очікування, молитов, короткого щастя телефонних розмов, а далі підтримки після поранень. Ми горді за нашого сина, який став на захист своєї родини, свого краю і своєї Батьківщини!», - ділиться мама захисника.

Нині,  відзначений медаллю Міністра оборони «За поранення» та званням «Почесний громадянин Сокирянщини», Андрій продовжує боротися – тепер за своє здоров’я, проходячи черговий етап реабілітації. 

Але в нього є мрія: бачити стабільну роботу рідної Дністровської ГАЕС, яка є важливою для України, та святкувати разом із двома синами, дружиною та всією країною нашу довгоочікувану Перемогу.

Це історія незламності українського захисника, який, попри біль і втрати, не втрачає віри. Це приклад сили духу і любові до своєї землі, що несе нас до світлого майбутнього для наших дітей і всієї Батьківщини.

Пресслужба Дністровської ГАЕС